Вступ

Минули десятиліття від того часу, як відгриміли бої Великої Вітчизняної війни на нашій землі. Це була найстрашніша, найкривавіша війна століття. Скільки людей загинуло на фронтах, мабуть, ніколи не підрахувати…

         Війна … Скільки вона наробила горя, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань змусила винести? Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни – все винесли, все витерпіли. Що їм довелося перенести? І холод, і голод, і злидні, і страх. Вони мужньо пройшли цей етап в історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падаючи духом. Але як будь-яка війна залишає великий слід в історії нашої країни, так і в пім яті кожної людини.

Родинні спогади сім’ї Сливченко.

Записав Сливченко Владислав, учень Межівського аграрного ліцею-інтернату  

         В нашій сім”ї пам'ять про цю війну буде жити завжди, адже мої прадідусі Микола і Тимофій брали у ній участь. На жаль, мені не довелося почути від них розповідей про ті страшні події, оскільки на час мого народження їх вже не було в живих, але мені відомо, що мій прадідусь Тимофій, 23.02.1918 року народження, проходив службу в лавах робочо селянської Червоної Армії прикордонником на кордоні з Польщею. 21 червня 1941 року за відмінну службу отримав відпустку додому в с. Демурине Межівського району Дніпропетровської області, але Велика Вітчизняна війна зкорегувала подальші дії солдата, їхня прикордонна застава одна з перших, прийняла бій з ворогом. Службу в армії закінчив у 1945 році.

         Прадідусь Микола, 22 травня 1912 року народження, в період Великої вітчизняної війни проживав у с. Новолозуватівка Межівського району Дніпропетровської області, 16 вересня 1943 року призваний до лав Радянської армії по мобілізації польовим РВК. З 16 вересня 1943 року по 09 травня 1945 року був стрілком у складі 121 стрілкового полку.  

         Обидва мої прадідусі нагороджені медалями за Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р. та пам’ятними медалями до ювілеїв Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

         21 червня 1941 року в с. Демурине Межівського району Дніпропетровської області у моєї прабабусі Наталії, 13 травня 1923 року народження, був випускний вечір з приводу закінчення школи, а на світанку 22 червня повідомили, що почалася війна. Потім була окупація Межівського району, насильне вивезення на роботу в Німеччину, де вона працювала на швейній фабриці в місті Розенхайм. З Німеччини повернулася після звільнення у грудні 1945 року. Скільки разів я маленьким хлопчиком слухав розповіді моєї прабабусі про перебування в неволі та радісне повернення на Батьківщину.

         Я дуже щасливий усвідомлювати, що члени моєї сім’ї належали до тих воїнів-визволителів, які врятували світ від «чорної смерті»

         Ми не повинні забувати Велику Вітчизняну війну, щоб не допустити іншої. І пам’ятати тих, кого вже немає. Звертаюсь до однолітків із закликом: «Давайте згадувати про ветеранів не тільки дев’ятого травня»! Низький уклін їм усім за мужність і велике спасибі.

Родинні спогади сім’ї Семенових.

Записала Семенова Діана, учениця МАЛІ

         Мій прадідусь, по маминій лінії, Олексенко Іван Дмитрович народився в 1914 році у селищі Гаврилівна Межівського району. Приймав участь у військових діях всі 5 років війни. І з перемогою Радянських військ дійшов до Берліну. Мого прадідуся, вже давно не має в живих. Тому достовірних фактів я не маю. Дуже цікаво було б поспілкуватися з ним на цю тему, та дізнатися всі цікаві моменти з того часу, коли він боровся за життя.

         Моя прабабуся, Олексенко Василина Андріївна, також була учасником війни. Народилася в 1911 році. Це дружина мого прадідуся. Моїй мамі при своєму житті вона розповідала, що прожила не легке життя, особливо в дні німецької окупації. Німецька частина стояла в їхньому селищі Гаврилівна. Роки окупації були самими страшними в їхньому житті. Моя прабабуся втратила в дні війни новонароджену дитину. Щоб не загинули інші її діти, вона їх віддала родичці, яка працювала в їдальні при німецькій частині і могла допомогти прохарчуватися. У 1945 році, прадідусь повернувся додому з перемогою. На війні отримав тяжке поранення. За відвагу і мужність, за визволення своєї батьківщини він був нагороджений багатьма орденами і медалями.

Родинні спогади сім’ї Бут.

Записав Бут Владислав, учень МАЛІ

         Минуло 65 років як закінчилась Велика Вітчизняна війна. Покоління моїх батьків і моє покоління народилися у мирний час. Але з розповіді наших старших рідних, та святкування Дня Перемоги, ми теж згадуємо про те, що наші прадіди в роки війни мужньо боронили нашу землю від фашистської неволі.

         По лінії мами мій дідусь Пузін Валентин Іванович розповідав…

         … В селі Григорівка Широківського району Дніпропетровської області жила до війни сім’я Пузіних Романа і Христі.

         Було у них п’ятеро синів і три дочки. Старші діти обзавелись сім’ями, менші були біля батьків. Жили незаможно але дружньо. Працювали, діти їх ходили до школи. З кожним роком життя покращувалося, ріс достаток. Та все це перекреслила війна.

         Брати Никифор, Федір, Михайло та Олександр відразу пішли захищати Батьківщину. Самий менший брат Марко, при підході німців до села, разом з такими ж, хлопцями, з торбами за плечима втекли із села, щоб наздогнати наші відступаючі війська. Фашистські танки наздогнали їх серед степу і усіх розстріляли. Вони розуміли, куди ці юнаки тікали.

         На різних фронтах воювали брати Пузіни.

         Три з них – Федір, Михайло та Олександр, хоч і ранені, з нагородами повернулись після війни додому.

         Старший брат Пузін Никифор Романович – героїчно загинув 16 квітня 1945 року на підступах до Берліну, це мій прадідусь.

         В листах із фронту Никифор Романович писав що за ратні подвиги нагороджений орденами і медалями, що скоро кінець війни. Пузін Валентин Іванович береже листи свого дідуся, як пам'ять.

         Зазнала горя родина Пузіних і підчас окупації фашистами їх села. Фашисти вивезли в Германію на примусові роботи молодих тоді прадідуся Івана і прабабусю Клаву. Було це 15 червня 1942 року. Там, у полоні, у них народився мій дідусь Валентин Іванович 10 січня 1943 року. Тоді ж була вивезена на каторжні роботи і дочка Никифора Романовича, 14 – річна Пузіна Галина.

         В своїх листах з фронту своїй дружині Никифор Романович писав у село, що скоро розіб’ють фашистів у його логові і він звільнить своїх рідних з фашистського полону.

         Та доля розпорядилась по іншому. Американські і англійські літаки розбомбили м. Плаун – де і загинув іван Никифорович. В квітні 1945 року прабабусю Клаву і дідуся Валентина Івановича звільнили американські війська і відправили на батьківщину в Радянський Союз.

         Вижила і повернулась додому дочка Никифора Романовича – Галина.

         Кожний рік, мій дідусь Пузін Валентин Іванович, я і мої батьки, в День Перемоги йдемо до пам’ятника воїнам полеглим в роки Великої Вітчизняної війни і кладемо квіти.

Родинні спогади сім’ї Горбань.

Записала Горбань Інна, учениця МАЛІ

Коли почалася війна, я ще була зовсім малою, але деякі фрагменти й факти мені запам’яталися і вкарбувалися в пам'ять.

Пригадую, що про початок війни ми дізналися, коли в полі пололи буряки. В моєї мами була ланка, а я допомагала їй. На той час вдома у нас радіо ще не було, а тому ми нічого не знали. Коли пололи ланку, до нас прийшла бригадир і повідомила, що Німеччина напала на Радянський Союз, що почалася війна.

Початку все було тихо, а коли радянська армія відступала, то німецькі літаки стали бомбити наше та сусіднє село. Було страшно, ми плакали. Через наше село відступали колони червоноармійців. Вони були змучені, але в очах, я це добре пам’ятаю, читалася віра в те, що вони обов’язково повернуться і визволять нас.

В колгоспі стали евакуйовувати корів до Сирібу, коней випустили і вони ходили по полях. Тоді багато наших односельчан половили коней і стали обробляти городи і працювати в колгоспі.

Потім у село вступили німці, але надовго вони не затримувалися, то відступали, то поверталися. І коли вони відступали, то наші матері добровільно йшли копати окопи, щоб не допустити ворога до Харкова. Ми, діти, в цей час замикалися вдома і доглядали за господарством.

Пам’ятаю, що в нас за селом, кілометрів за 4, був аеродром. На ньому стали літаки-винищувачі. І німці, як дійшли до Богодухова, то стали із зеніток обстрілювати його. Мені було тоді дуже страшно, бо через наші хати летіли зі свистом снаряди. Але німцям не вдалося пошкодити жоден літак. Наша артилерія відстрілювалася, а літаки евакуювали далі від Богодухова.

А найстрашніше було, коли німці зайняли наше село. Вони почали скрізь встановлювати свої порядки, стали забирати в Німеччину дівчат та хлопців, які були дома. І нам, малим (мені на той час було 6 років) доводилося ховатися від німців. Особливо тим, хто був високим на зріст. А я була височенька, тож і мені доводилося і на горищі, і в кущах. Багатьох із нашого села забрали до Німеччини, але так було дано Богом, що всі вони повернулися додому живими. Але дісталося їм там немало. Довго ще згадували потім по свою неволю, та заліковували рани душевні. Після німецького рабства у всіх по шатнулося здоров’я.

Пригадую, коли радянські війська вже звільнили наше село, то селяни почали обробляти землю. В кого були коні, то кіньми обробляли, а в кого їх не було, то обробляли коровами. Об’єднувались сусіди і їхали в поле. Там і орали, і волочили коровами. І врожаї збирали колгоспні. Жінки косили косами, молотили кінними молотарками. Ми, діти, завжди були поряд, допомагали старшим в усьому. Адже наші батьки і старші брати воювали на фронті.

Після звільнення від окупації ми знову стали ходити до школи. Наші матері стали працювати в колгоспі. Було тяжко, але ми всі вірили в перемогу і тому старалися цього не помічати. В школі організували гурток. На занятті цього гуртку дівчата вишивали хустинки і писали солдатам на фронт листи, а потім відправляли посилки з подарунками на фронт. Часто від солдатів в школу приходили подяки.  

Можна згадувати ще багато, але найголовнішим було те, що ми, діти, завжди були поряд з дорослими, завжди їм допомагали і вірили, що перемога обов’язково буде за нами.

Родинні спогади сім’ї Коломоєць.

Записала Коломоєць Юлія, учениця МАЛІ

Розповідь моєї бабуся Коломієць Ганни Кузьмівни про воєнні роки

«… А дитинство, що дитинство? Босі бігали, голодні. Бабонька компот варили з буряка, цукру не було. Я пам’ятаю, мені так оце мерещиться, як нас в Лозову евакуювали, що під Вознесенкою. І свиней, і все вивозили туди, в Лозову.

А далі пам’ятаю, як бабунька  хліб пекли, і воно бомба як упала на городі, і повилітали й вікна із хати. І тоді ховалися в яму (така ямка була, накрита, погріба не було). І солдат прям у ту ямку ховався, до нас. Од німців ховався. І сидів там із нами.

А тоді вже як із Лозової прийшли до хат (а хати ж усі погоріли, німці ж підпалили),  глянули, а стеля обвалилася. Ховатись, а куди ховаться, як воно дощ ллє. Та там і під столик ховалися, і в столик. А тоді що, давай ту хату крить, соломою крили, а вона текла, і тоді відрами з хати повиносять ту воду, соломи настелять та то ми так і жили.

Вночі було світломаскування. Треба, щоб вікна всі були позавішувані (щоб вогника вночі не було і ніде не світилось, бо тоді стрілятимуть). І на горі десь стояло знаряддя, і як десь в якійсь хаті світиться, то відразу стріляють…»

Розповідь мого дідуся Горбаня Володимира Миколайовича про воєнні роки.

«… Війна почалась, мені ще 2 років не було. З вересня 1943 року визволяли Новопавлівку. Мені тоді було 4 роки. Дідусь мій був фельдшером, воював у громадянській війні. На початку війни він зробив у саду окоп, накрив його великими товстими гілками, насипав землею і зверху почадив малину. І в 1943 році нам цей окоп став у нагоді. У цім окопі жили три сім’ї: Чорнокнижні, Петрик і ми. А сім’ї великі були, багатодітні. Стрілянина була 3 вересня вранці. Тільки сонечко зійшло, а з півночі чотирьохмоторні літаки, і низько летять, ряд за рядом. Їх не видно, а вони гудуть, і бомби кидають. Так після тих бомб не було ні єдиної цілої хати (ну не всі погоріли, але все одно-цілого мало). Осколки так наш садок посікли, як на капусту, гілки лежали і великі, і малі, навіть деякі стовбури поперерубувало. І ями страшні!!! Я бачив, як недалеко від хати упала бомба. І в мене в очах стало все червоне, і до вечора я нічого не пам’ятаю. І потім дідусь вже розповідає, що в мене з вуха потекла кров. Це була контузія. Тоді, 3 вересня, згоріло все сіно, поряд із сіном – сарай. Ввечері, як отямився, дивлюсь – а сараю нема, все із землею зрівнялось. А хата! Одні стіни стоять, а по стінах лізе мій батько. Він же має бути на війні, а він по стінах лізе, гасить вогонь. Пів стелі впало, а половина стелі залишилась, не провалилась. І ото батько побув з нами до ранку, а потім наздогнав свою частину під Павлоградом (пішки йшов до Павлограда). Батько ногу обпік, як хату гасив, йому ногу забинтували і отак пішов на війну. Після війни у нього 5 поранень і 3 контузії.

У нашому селі німців майже не було, а в основному італійці. Вони були більш людянішими, менше вішали та розстрілювали, не такі жорстокі, як німці. Перед відступом із села, пам’ятаю, зайшли троє у хату. А у нас під стелею полиця така довга була для хліба. А мама спекла хліб (хліб великий такий, ледве не півметрового діаметру, високий!). І спекла вона 7 хлібин, на тиждень. Один став на стільчик, один з автоматом стоїть, а третій тримає мішок. І кричить матері: «Давай ще мішок, давай ще мішок!». Один кидає хлібину, а другий «От спасибо! От спасибо!», другу хлібину поклав – «От спасибо!  От спасибо!»,  і ото 7 разів «от спасибо…» Ми з братом на лежанці сидим, і смішно нам. Мама каже, щоб тихо сиділи, бо з автоматом стоїть, а нам смішно. Забрали весь хліб, пішли… А ми чуємо, як мама бурчить: «Слава Богу у нас ще борошно є, завтра новий спечу хліб.»…»   

Родинні спогади сім’ї Гладишевих.

Записала Гладишева Юлія, учениця МАЛІ

Очевидицею та учасницею тих далеких подій була і моя бабуся Білицька Ганна Василівна, 1924 року народження, яка на той час проживала в хуторі Ключик Межівського району і в період Великої Вітчизняної війни з тимчасово окупованої території 12 травня 1943 року була інтернована в фашистську Німеччину на примусові роботи.

         Працювала на фабриці по виготовленню гвіздків та шурупів в місті Гемер. Від поганих харчів і тяжких умов багато хто хворів, а особливо на цингу, після якої висипалися зуби. Спали просто на голих нарах, голодували. Годували рідкою юшкою з води, моркви та брукви без хліба. Правда іноді давали по 100 грамів хліба, але за ним треба було довго стояти в черзі.

         Бабуся не любила розповідати про ті часи, а тим паче згадувати.

         Коли люди потрапляли до ешелонів, що везли їх в Німеччину, сміливці не залишали спроб втекти, взривали підлоги теплушок, викидалися по ходу поїзда між рейками. Дехто повертався додому вже з самого кордону і не раз. Моя бабуся теж зуміла двічі втекти з ешелону «остербайтерів» зі станції Дніпропетровськ. Втікачі хоалися в переломних балках, каменоломнях, в льохах та ярах.

         Майже 2 роки бабуся працювала в цих жахливих умовах. Була визволена 15 квітня 1945 року, після чого повернулася в радянський Союз.

         Управлінням служби національної безпеки України по Дніпропетровській області визнано, що громадянка Білицька Г. В. злочинів проти батьківщини в період Великої Вітчизняної війни не скоїла.

Родинні спогади сім’ї Головинських.

Записала Головинська Олександра, учениця МАЛІ

Коли почалася Велика Вітчизняна війна моїй бабусі, Демурі Катерині Миколаївні, було лише 10 років. Їх у сім’ї було шестеро дітей. Найстаршому було 17 років, а найменшій 1 рік.

         Під час війни старші діти разом з мамою працювали на птахарні. Бабуся трішки допомагала їм, вона більше сиділа з меншими сестрами.

Всю молодь 1926-1927 років народження забирали в Германію. Забрали й старшого брата.

По території селища Демурине в дні окупації 1942 року проходили італійські війська по вказаному їм маршруту. Вони відбирали в селян все те, що знаходили, здебільшого продукти харчування: яйця, молоко, ловили курей.

Як таких бойових дій не було. Переважно бомбардували станцію, а їх подвір’я знаходилось на окраїні села за 3 кілометра. Вони спостерігали як по полях проїжджала військова техніка (танки), але не часто.

Коли Червона Армія наступала на німецькі війська 1943 року, то проходивши селом забирали всіх чоловіків, які ще могли воювати. Забрали й їх батька. Згодом прийшла звістка, що він загинув в боях при визволенні Мелітополя.

         Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна в 1945 році, повернувся старший брат, але його відразу ж забрали в армію. Всі інші пережили військовий період і голод 1947 року.

Родинні спогади сім’ї Підплєти.

Записав Підплєта Сергій, учень МАЛІ

Зі спогадів прабабусі Короткої Євдокії Іванівни, 1911 року народження, та її сестри Фурсенко Марії Іванівни, 1928 року народження.

         1941 році німці зайшли в село. Командири розміщували їх на постій. Нас виганяли з хати в хлів, а в будинку жили німці. На руках у мене була дворічна донька та молодша сестра 1928 року народження. Через кілька тижнів поліцаї організували облаву, шукаючи дівчат, щоб відправити в Германію. Моїй сестрі Марії на той час не було й 15 років, вона ще й не усвідомлювала, що може потрапити до концтабору.

         Коли на вигоні зібрали молодь для відправки, Марія вилізла з укриття й теж побігла туди.

         Додому вона повернулася тільки в 1953 році.

Спочатку вона потрапила у німецьку родину (десь поблизу Дрездена), де виконувала обов’язки няньки. У родині було троє дітей, Марія знайшла з ними спільну мову, тому господарі ставились до неї поблажливо: спала вона разом з дітьми, харчувалася разом з прислугою.

         Та коли хазяйка помітила, що чоловік поглядає на няньку, тут же наказала відправити її на завод, що виготовляв снаряди. Ось тут вона зрозуміла, хто такі німці.

         Працювали по 16-18 годин. Зранку давали шматок хліба і гарячу воду. Під вечір давали якусь баланду з пиляки, якихось кісток. Спочатку ніхто не міг цього їсти, але тих, хто втрачав сили й не міг стояти біля станка або носити снаряди, розстрілювали прямо в цеху і так залишали лежати трупи кілька днів.

Стояв нестерпний сморід, а влітку ще й задуха. Але в’язні підтримували один одного.

Ще до закінчення війни (десь в середині квітня) полонених посадили в машини й вивезли за місто у степ., де повинні були всіх розстріляти. Точно не пам’ятаю, як це було, але, здається, хлопці напали на водіїв і частині пощастило втекти. Та повертатися додому спочатку побоялася, адже долі своїх подруг вона не знала. Тому спочатку жила в ставропольському краї. А коли вже дізналася, що вдома її не вважають зрадницею (чого вона найбільше боялася!), вирішила повернутися на Україну і залишилися жити й працювати в м. Сімферополь.

Родинні спогади сім’ї Лутченко.

Записала Лутченко Ольга, учениця МАЛІ

Так сталося, що Велика вітчизняна війна не оминула членів моєї родини. В ті страшні роки війни шістнадцятирічним юнаком пішов на фронт мій прадідусь Карабан Микола Дмитрович. В боях за визволення СРСР здобув фронтові нагороди, які йому далися потом та кров’ю з тяжкими пораненнями. Він пройшов кордони багатьох країн держав, які входили до радянського Союзу. Війна закінчилася і 1945 році, але мій дідусь ще до 1948 року ніс службу в військах радянської армії. Здобувши перемогу для свого народу, він продовжував захищати населення від фашистського війська в інших країнах світу.

Зараз його вже немає разом з нами, але я й досі згадаю, як будучи маленькою, він завжди розповідав мені про ті страшні роки війни, які забрали багато мільйони людських життів. Військовий дух він проніс з собою до кінця своїх днів, працював на благо нашого народу, був комбайнером та передовиком сільського господарства і в мирний час також мав багато почесних грамот та фото на районній дошці пошани. Хоч і вів активне життя, проте сліди війни назавжди залишили свій відбиток. Тяжкі рани не давали йому спокою і завжди нагадували про війну.

Я горда тим, що в моїй родині були такі люди, які зробили неабиякий внесок для процвітання нашої держави. Завдяки їм ми живемо під мирним небом і ясним сонцем.

Кожного року, 9 травня, моя родина вирушає до пам’ятника загиблим воїнам і вшановує честь тих, хто поліг у бою, а також відвідуємо кладовище, на якому похований мій прадідусь.  

Родинні спогади сім’ї Зарудняк.

Записала Зарудняк Валерія, учениця МАЛІ

         Мою прабабусю по лінії тата , Рачок Ганну Гаврилівну 1926 р. народження, війна застала п’ятнадцятирічною дівчиною. І тому, під час окупації Межової, вона залишалася на території нашого селища. Воювати їй не довелося, але разом з іншою молоддю Межової вона ходила на примусові роботи. Зима того року видалася сніжною, з лютими морозами, і тому німці примушували молодь розчищати сніг з доріг, для вільного проходження їхньої бойової техніки, а також рити противотанкові окопи. Для цього вони пішки ходили під конвоєм до села Слов’янка. Як згадує бабуся, працювати доводилося з ранку до вечора, багато хто не витримував, люди хворіли, помирали. Бабуся добре пам’ятає, як оголосили війну. Дуже важкі спогади залишилися на все життя. Щодня проводжали на фронт батьків, братів, синів, всім селом проводжали на фронт, плакали, а потім пішли похоронки. Плач чутний то з одного двору, то з іншого. Серця завмирали побачивши листоношу: боялися страшної звісточки. Здолав нестаток, голод, носити було нічого. Але люди не втрачали надії. Героїчний народ був і в тилу, працювали без утоми.

         Батько прабабусі, Рачок Гаврило Гнатович (приблизно 1905 р.н.), ще влітку 1941 р. був призваний до лав Радянської армії, і пішов на фронт. З того часу ніхто про нього не чув, жодного листа з війни від нього його сім’я не отримала. І лише рік потому прийшло повідомлення «Зник безвісти».

          Деякі факти вдалося мені встановити з біографії рідного брата прапрадіда- Рачка Семена Гнатовича. Разом зі своїм братом Гаврилом він пішов на війну, але як стало відомо пізніше, згодом він попав у фашистський полон, і був відправлений до концтабору в Німеччину. Там йому вдалося вижити. І після перемоги радянських військ він більше не повернувся на Україну, а залишився жити в Німеччині. Там одружився, мав сім’ю, дітей. На жаль, мої родичі втратили з ним зв’язок, і про долю його рідних нічого не відомо.

          Мені вдалося дещо дізнатися ще про одну родичку по лінії мого тата- рідну сестру чоловіка моєї прабабусі, Рачок Г.Г., - Петренко Галину Мартинівну.

         Галина Мартинівна, як і багато інших  молодих дівчат, була відправлена  у 1942 році на примусові роботи в Німеччину, де й працювала до звільнення. Таких людей називали «остарбайтерами». Там вона познайомилася з юнаком із Польщі, і вони одружилися. Але, боячись сталінських репресій ( в той час людей, які під час війни працювали в Німеччині, вважали зрадниками, і при поверненні додому засилали в Сибір), вона вирішила не повертатися на Україну, а разом з чоловіком емігрувала в Канаду. Лише в 1967 році вона надіслала листа з Канади, і тривалий час після того моя прабабуся підтримувала зв’язок з нею. На жаль, зараз цей зв’язок втрачено, і мені не вдалося дізнатися про її подальшу долю.

         Дещо відомо і про моїх родичів по лінії мами.

         Моя прабабуся, Сущенко Анна Яківна (1927 р.н.), була «дитиною війни». Вони, «діти війни», працювали разом з дорослими. Пололи хлібні поля, виривали колючий осот, жали жито, складали снопи в купи, боронили на коровах, запрягали корів у вози й возили дрова. Варили затируху на борошні, це і їли. Восени збирали колоски, узимку витрушували зернятка із соломин, мололи на жерновах, пекли паляниці, навесні копали корінь,  збирали траву і їли. Бабуся не вчилася два роки в школі: не було ні одягу, ні взуття. Батьки прабабусі померли ще під час голодомору 33-го, і тому вона виховувалася в дитячому будинку, в Полтаві, і саме там вона знаходилася під час війни.

           Інша моя  прабабуся, Радченко Марія Онисимівна (1920 р. -2011 р.), з 15 років працювала в редакції нашої місцевої газети «Червона зірка» прибиральницею, потім  вивчилася і стала коректором, пізніше- літературним працівником (суч. – кореспондент). На початку війни, під час евакуації Межівського району, вона переїхала до Поволжя, і працювала там в колгоспі аж до визволення Межівщині від німецько-фашистських загарбників (10 вересня 1943 року). Після визволення відразу ж повернулася на Межівщину.

          Її чоловік, мій прадід, Лисенко Олексій Володимирович (1919 р.н.), перед війною пішов служити до лав Радянської армії, і потрапив на кордон Казахстану з Китаєм. Там і застала його Велика Вітчизняна війна. Всі 5 років війни він залишався  прикордонником. Після закінчення війни його частину перевели на кордон в Західній Україні, де він служив ще декілька років, а потім був демобілізований через поранення, і переїхав до Межової, де й познайомився з майбутньої дружиною.

          Лише одному  родичу по лінії моєї мами- Радченкові  Івану Онисимовичу (1923 р.н.), рідному братові моєї прабабусі,  довелося воювати. На початку війни йому виповнилося лише 18, війна обірвала на самому початку всі мрії про майбутнє щасливе життя. У серпні 1941 року він пішов на фронт як комсомолець-доброволець, у складі інженерно-саперного батальйону, який пізніше став полком. Іван Онисимович пройшов всю війну, від початку і до кінця, дійшов аж до Польщі, але восени 1944 року отримав поранення, і був демобілізований через інвалідність.

Висновки

         Подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні не знає рівних в історії. Майже чотири роки велася жорстока, кровопролитна битва і всі 1418 днів безсмертного подвигу радянського народу були наповнені масовим героїзмом як на фронті так і тилу, як в містах так і в селах. Любов до Батьківщини, до свого народу, безстрашність і героїзм – це основні риси характеру кожного, хто пройшов горнило війни.

         «… ніхто не забутий і ніщо не забуто» - цей дивіз священний для нашого народу. Ціною величезних жертв, неймовірних страждань дісталася вона. Протягом семи десятків літ іноді відкриваються факти героїзму і стають відомими широкому загалу, і не має сумнівів, що він буде незабутим і надалі.

         Ми, нинішнє покоління повинні завжди пам’ятати і шанувати людей, які пройшли ті страшні стежки війни. Вражає те, що ці люди пам’ятають все до найменших деталей. А розповідають вони так завзято, наче ти опиняєшся в той час: і з ними йдеш у розвідку, атаку. Розповідаючи про якусь кумедну історію, враз обличчя робиться похмурим, це вони згадали про своїх товаришів, які полягли на полі бою, а загинуло їх не мало.

         Ми вражені ветеранами нашого району, їхнім героїзмом і самовідданістю. І з кожним роком, їх стає все менше. Зовсім скоро не буде кому розповісти про свої пригоди дітям в школі, не буде кому прийти 9 травня на парад і символізувати визволення, ПЕРЕМОГУ.

         Але не варто згадувати ті часи і людей лише у день Перемоги. Треба шанувати їх, допомагати, бо вони ціною власного життя зберегли мир на нашій землі. З а що ми повинні бути вдячними їм і повинні пам’ятати; що героїзм, самовідданість і любов до рідної землі – це не тільки буває в кінофільмах, але це повинно бути в кожному з нас.

         Україна обрала свій шлях у демократичне майбутнє без крові і насильства. Ми це довели всьому світові у 1991 році, і прагнемо ніколе не допустити повторення тоталітаризму та геноцидів на нашій землі. І як тут не згадати слова Т. Г. Шевченка: «І на оновленій землі, врага не буде супостату, а буде син і буде мати і будуть люди на землі».

Ціна перемоги виявилася висока. Наслідки війни виявилися дуже великі як для Радянського Союзу, так і для його союзників.

Кількість людських жертв виявилося дуже великим, і чисельність населення була відновлена і досягла такої ж позначки, як і перед війною – 194 мільйона чоловік, тільки через цілих 10 років після закінчення Великої Вітчизняної війни (1955 рік).

Безумовно, наші втрати могли бути і меншими, якби не суттєві прорахунки і помилки політичного і військового керівництва країни напередодні та на початку війни. Позначилися і некомпетентність ряду воєначальників, і слабка професійна підготовка частини командирів та особового складу, передвоєнні репресії командних кадрів, а також і несприятливі обставини вступу Червоної Армії в бойові дії на початку війни.

У Великій Вітчизняній війні на фронті і в тилу у радянських людей з усією силою проявилися самовідданість і дисципліна, масове самопожертву і величезна енергія, натиск і небачена стійкість, без яких перемога була б неможлива. Що ці війна – остання, вірили.

Велика Вітчизняна Війна стала найбільшою трагедією для всього народу. Вона прийшла без запрошення до кожної сім’ї, до кожного серця, залишивши там незгладимий слід. Пам'ять про ці жертви, про подвиг народу зобов'язує всіх нас, нині сущих, пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації. У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу – одну на всіх.

         Ми не повинні забувати Велику Вітчизняну війну, щоб не допустити іншої. І пам’ятати тих, кого вже немає. Звертаюсь до однолітків із закликом: «Давайте згадувати про ветеранів не тільки дев’ятого травня»! Низький уклін їм усім за мужність і велике спасибі.