Автореферат  учасника обласного конкурсу – захисту в МАН науково-дослідницької роботи на тему  «Особливості розвитку системи охорони  здоров`я  Межівщини в XX ст. – на поч.XXІ ст.» Загребельної Тетяни (2015р).

Система охорони здоров’я – це сукупність всіх організацій

і ресурсів, головною метою яких є поліпшення здоров’я. Для функціонування цієї системи необхідні кадрові, фінансові, інформаційні ресурси, устаткування й матеріали, транспорт, комунікації, а також загальне керування й керівництво.

Виходячи з теми, ми поставили мету: проаналізувати зміни в системі шляхом дослідження характеристик моделі «Семашко» , «Смирнова» та сучасну пропоновану модель реформи, їх  наслідки та прогнози.

В даній роботі зроблена спроба проаналізувати систему за універсальними критеріями: ієрархічною будовою та управлінськими  комунікаціями між суб'єктами та об'єктами управління.

У роботі  нами застосований комплексний історичний підхід разом з аналітичним, статистичним, графічним методами обробки отриманої інформації.

Державний характер - основний принцип охорони здоров'я в СРСР у період його становлення. Безкоштовність і загальнодоступність – дві нові якості медицини, які забезпечили державне фінансування та державне планування.

Таким чином система управління в галузі охорони здоров’я стала трьохрівневою : союзний , республіканський та місцевий.

Незважаючи на економічні труднощі в 1920-х роках  держава знаходила сили і засоби для розвитку пріоритетних медико-санітарних заходів, життєво важливих для всієї країни. Працюючи в невеликих, малопристосованих хатинках, що правили за сільські  медичні заклади, віддано працювали на Межівщині лікарі Правдивцев М.І. та Шкребець С.В., фельдшери Сичовий П.С., Зіненко П М., Лихач П.Г., а також їхні колеги Глушка С.Д., Михайлюченко К.М.

В кінці 1940-х років під керівництвом   міністра охорони здоров'я СРСР Смирнова Є.І. здійснено  реформу охорони здоров'я, спрямовану на перебудову ієрархії системи охорони здоров'я. Структура охорони здоров'я  мала три основних рівні: державний, республіканський  та місцевий.

Центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я , а відповідно і основним суб`єктом управління стало  Міністерство охорони здоров'я України. Функції уповноважених органів державної виконавчої влади покладалися на відділи охорони здоров'я при радах всіх рівнів та органи місцевих виконкомів рад.

До середини 60-х років XX ст. радянська медицина сприяла зниженню смертності (зокрема дитячої, хоча її визначення було змінене в цілях пропаганди), збільшенню тривалості життя.

Разом з підготовкою великої кількості лікарів і спорудження лікарень в умовах постійного зменшення фінансування відбувалося постійне зниження якості як медичної освіти, так і медичної допомоги.

Реформи у медичній галузі 90-х років ХХ ст. не мали системного характеру, постійно переглядалася їх стратегія, були відсутні чітко поставлені цілі та послідовна політика, які забезпечували б виконання прийнятих рішень.

 Парадигма нової реформи (2012року) полягає , на нашу думку в тому , що планується кардинальна заміна  суб’єктів та об’єктів  суспільних відносин у системі охорони здоров’я. У випадку введення страхової медицини,поряд із МОЗ стають суб’єктами відносин відділи страхових компаній , а ЦПМСД- отримують статус юридичних осіб, які об’єктами управління назвати вже доволі складно.

В цілому однозначно оцінити кроки влади із впровадження реформи системи охорони здоров'я в 2012 році неможливо.

Позитивно варто оцінити те, що влада  нарешті почала впроваджувати реформу, проведення якої було нагальним питанням вже багато років.

Доступність якісної медичної допомоги протягом останніх років суттєво знизилась. Водночас стрімко зростав рівень неформальних платежів, які, разом з тим, не гарантували якості наданої медичної допомоги.

Зокрема, реформи в пілотних областях показують, що ще до початку перетворень у первинній ланці потрібно узгодити можливості з фінансування ремонтів, закупівлі обладнання, а також "перенавчання" лікарів

Так, система охорони здоров'я, у якій сімейний лікар відповідає за здоров'я пацієнта, є характерною для більшості розвинених країн та країн із перехідною економікою. Разом з тим потрібно якомога більше уваги приділяти підготовці кваліфікованих сімейних лікарів, що є передумовою успішності реформи.

Успішне впровадження реформи вимагає достатнього фінансування. Реформа не допоможе заощадити на фінансуванні системи охорони здоров'я.

Перехід до іншої моделі надання допомоги за наявного зношеного обладнання або за його відсутності, неремонтованих приміщень і низьких зарплат неможливий.

Владі також потрібно проводити активнішу інформаційну кампанію щодо проведення реформи на регіональному і національному рівнях.

Зокрема, необізнаність лікарів і пацієнтів щодо мети реформи та кінцевої моделі реформування створює додатковий спротив змінам. А саме їх підтримка і залучення активної громадськості до обговорення є важливою.

Остаточна відповідальність за загальне функціонування системи охорони здоров’я в країні лежить на уряді, але розумне керівництво в районах, містах і окремих медичних установах також дуже важливе.

Сьогодні  охорона здоров'я населення реальна тільки за умови участі в цій найважливіший загальнодержавній справі всіх галузей народного господарства та кожної людини окремо.