Олександрі Омелянівні Тарасенко навіки вкарбувалися в пам’ять слова радянської пісні: "Солнце красит ярким светом стены древнего Кремля…”. Звуками цієї мелодії зустрічав радянський оркестр "остарбайтерів” під час переходу з американської зони окупації в радянську по мосту через річку Одер. А наступного дня, у вишикувану колону дівчат "остарбайтерів” в”їхав радянський танк. Декілька чоловік загинули. Таким чином танкіст "помстився” за родину, яку знищили  фашисти на Батьківщині.
         Далі – гірше... Лише тепер, коли стали доступними для дослідників архівні сховища, виявилися численні факти знущального, здирницького, глумливого ставлення до щойно визволених з неволі "остарбайтерів”. Сотні тисяч учорашніх невільників стали наче нічиї: вони не належали більше "рейху”, бо його вже не було, але й Батьківщина не поспішала їх приголубити. Більше того, серед радянських солдатів та офіцерів мусувалися чутки про "небездоганну поведінку руських жінок”. Ці побрехеньки, підхоплені окремими мерзотниками, діяли. А політпрацівники переважно обрали споглядальну позицію. У березні 1945 року у розташуванні військ 1-го Українського фронту в районі м. Бунцлау було понад 100 жінок та дівчат, щодо яких, за констатацією відповідного документа, вчинено "знущання, образи і навіть зґвалтування” військовослужбовцями Червоної армії – в нічний час вони "вдираються до гуртожитків і буквально тероризують дівчат...” (Российская газета”, 1995, 2 лютого).
         Настрої благополучного завершення поневірянь у Німеччині, прагнення бути корисними Вітчизні, віддячити за визволення, швидше включитись у всенародну відбудову народного господарства стали блякнути. З’явилися сум, нудьга та зневіра. Одна з "остарбайтерок” із  сльозами зізналася: "Я вдень і вночі чекала приходу Червоної армії та свого визволення. А от тепер бійці до нас ставляться гірше за німців. Я не рада, що живу на світі”. "Усе було б добре, коли б з нас не сміялися, не знущалися, не ґвалтували, а ставилися б до нас як до радянських людей”. У принижених, знедолених людей створювалося враження, що їх уже не визнають за громадян СРСР, на Батьківщину не пустять і взагалі можуть зробити що завгодно. Їх інтенсивно використовували без будь-якої оплати, порядком мобілізації, але знову-таки на каторжних умовах і за мізерного харчування, в роботах по демонтажу й вивезенню з Німеччини обладнання і матеріалів, що відправлялись за репарацією до Радянського Союзу.