Головна » Файли » Методика викладання історії » Виступи на педрадах,методобєднаннях,семінарах ,конференціях і т.д.

ПРОЩАВАЙ НІМЕЧЧИНО, ЗДРАСТУЙ КОЛИМА
[ Викачати з сервера (9.4 Kb) ] 20.06.2012, 20:12
ПРОЩАВАЙ НІМЕЧЧИНО, ЗДРАСТУЙ КОЛИМА.
Виступ вчителя історії
Межівського аграрного ліцею-інтернату
Великої Тетяни Петрівни
 
         В 2011 році виповниться 70 років із дня нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Зросло вже декілька поколінь, які Велику Вітчизняну війну вважають віддаленим минулим. Зараз слова "війна торкнулася кожної сім’ї” молоддю вже не сприймаються з тією гостротою, що людьми, які пережили війну, і людьми перших повоєнних поколінь, але ми довго будемо відчувати, нехай не завжди усвідомлено, наслідки тієї самої руйнівної війни за всю історію людства.
         Війна середини вже минулого ХХ сторіччя вогняним смерчем прокотилася по теренах України. Дніпропетровцям, як і багатьом європейцям, випало зазнати бомбардування й артобстріли, брати участь в обороні міста, пережити страхіття окупаційного режиму, гіркоту втрат і радість звільнення.
         З приходом фашистських військ був установлений жорстокий окупаційний режим. Відповідно до расової доктрини німців, яка була викладена в книзі Гітлера "Майн Кампф” ("Моя боротьба”), усі слов’яни були людьми другого сорту, їхня роль зводилася до того, щоб служити "німецькій расі”. Гітлер і більшість його соратників по партії вважали Україну об’єктом розширення "життєвого простору” для німців, а українців майбутніми рабами німецьких колоністів.
         14 жовтня 1941 року на землю Межівщини вдерлися завойовники, спершу італійці, а слідом за ними німці. 700 днів і ночей тривала фашистська окупація. Гітлерівці обібрали район до нитки. Вони відправили до рейху 4600 голів великої рогатої худоби, 2000 свиней, десятки тисяч птиці.
         А разом з худобою – і як худобу – відправили на каторжні роботи в Німеччину 2870 юнаків та дівчат.
         Відповідно до "Директиви про мобілізацію робочої сили для імперії” відправлення повинно було бути добровільне. У директиві вказувалося, що "Росіянин (для них ми всі були росіяни) невибагливий, тому його легко прогодувати без значного порушення нашого продовольчого балансу”.
         Піддавшись масованій пропаганді, деяка частина українців виїхала до Третього рейху, але коли стало відомо про жорстку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу, мізерну зарплатню, люди стали уникати відправлення. З початку 1942 року поліція Коха була змушена проводити масові облави, хапати молодь на базарах, при виході з церкви і кінотеатрів.
         У Німеччині східних робітників "остарбайтерів” селили в трудові табори при промислових підприємствах і передавали приватним власникам сільських господарств – бауерам. Про те, в які умови потрапляли в Німеччині робітники з окупованої України, свідчать спогади наших земляків.
         Страждання від приниження і рабської праці збільшувалося тугою за Батьківщиною, за своїми близькими. Адже основну масу складали молоді люди у віці до 20-ти років.
- Що казати, – після довгої паузи на очах Андріянової Марії Григорівни з”явились сльози, - важко нам було. Забрали мене в місто Гейдліц на військовий завод. Працювала прибиральницею, вивозила стружки з-під станків тачкою. Спали в бараці, – знову довга пауза, набравши повітря в груди бабуся продовжила, – працювали з  ранку до пізнього вечора. В місто відпускали лише під конвоєм. Наш табір добре охоронявся – колюча проволока і навіть вішальниця, якою страхали людей. Одного разу навіть бачила, як поляку руку відрубали за зірване яблуко. А ми всі тоді їсти хотіли, бо давали нам "баланду” якусь з червами.... Ой не хочеться й розповідати! Погано було, дуже погано. Як повернулась, пішла працювати в колгосп, одружилася, а потім з чоловіком приїхали на Межівщину до його сестри. Лебединська Федора у своєму листі в 1943 році писала: "Україна, це слово завжди стоїть у моїй голові, а це тому, що це моя Батьківщина, на якій народилася і зросла, а тепер, як згадаю де я, та й самій не віриться...”.
         Деяким "везло” більше і вони потрапляли в сприятливіші умови. Амброзевич Анастасія Андріївна розповідала членам пошукової групи, що в тому ж 1943 році вона мала можливість ходити в місто, відвідувати зоопарк, фотографуватися.
         Бордюг Євдокія Микитівна має в своєму сімейному архіві фото, зроблені в Австрії, під час роботи в Третьому рейху.
Проте це не змінювало загального стану, у якому знаходилися остарбайтери. Необхідно також врахувати, що за текстом листів стежила цензура, і те, що німцям не подобалося, старанно замазувалося, але все ж таки контролювати всі листи вони фізично не могли. Багато наших земляків померло в Німеччині від непосильної праці, одержали каліцтва і хронічні захворювання.
Восени 1944 року війська Червоної армії перенесли бойові дії на територію Німеччини. Омріяні на каторзі визволення з неволі й повернення до рідної домівки ставали дійсністю. Відповідно мінялося і ставлення німецьких хазяїв до своїх невільників: якщо раніше ненависть переважала страх, то тепер було навпаки.
         Незабаром радість волі затьмарила зустріч з визволителями. Здорових чоловіків одразу ж мобілізовували до армії, а жінок, що опинились у зоні бойових дій Червоної армії, стали відправляти додому... пішки. І тут сталося неймовірне... як згадували колишні "остарбайтери”, з військових автомашин, що рухалися назустріч довжелезним колонам голодних і знесилених страждальців, лунало: "Зрадники! Повертайтесь назад у свою Німеччину!”.

         Олександрі Омелянівні Тарасенко навіки вкарбувалися в пам’ять слова радянської пісні: "Солнце красит ярким светом стены древнего Кремля…”. Звуками цієї мелодії зустрічав радянський оркестр "остарбайтерів” під час переходу з американської зони окупації в радянську по мосту через річку Одер. А наступного дня, у вишикувану колону дівчат "остарбайтерів” в”їхав радянський танк. Декілька чоловік загинули. Таким чином танкіст "помстився” за родину, яку знищили  фашисти на Батьківщині.
         Далі – гірше... Лише тепер, коли стали доступними для дослідників архівні сховища, виявилися численні факти знущального, здирницького, глумливого ставлення до щойно визволених з неволі "остарбайтерів”. Сотні тисяч учорашніх невільників стали наче нічиї: вони не належали більше "рейху”, бо його вже не було, але й Батьківщина не поспішала їх приголубити. Більше того, серед радянських солдатів та офіцерів мусувалися чутки про "небездоганну поведінку руських жінок”. Ці побрехеньки, підхоплені окремими мерзотниками, діяли. А політпрацівники переважно обрали споглядальну позицію. У березні 1945 року у розташуванні військ 1-го Українського фронту в районі м. Бунцлау було понад 100 жінок та дівчат, щодо яких, за констатацією відповідного документа, вчинено "знущання, образи і навіть зґвалтування” військовослужбовцями Червоної армії – в нічний час вони "вдираються до гуртожитків і буквально тероризують дівчат...” (Российская газета”, 1995, 2 лютого).
         Настрої благополучного завершення поневірянь у Німеччині, прагнення бути корисними Вітчизні, віддячити за визволення, швидше включитись у всенародну відбудову народного господарства стали блякнути. З’явилися сум, нудьга та зневіра. Одна з "остарбайтерок” із  сльозами зізналася: "Я вдень і вночі чекала приходу Червоної армії та свого визволення. А от тепер бійці до нас ставляться гірше за німців. Я не рада, що живу на світі”. "Усе було б добре, коли б з нас не сміялися, не знущалися, не ґвалтували, а ставилися б до нас як до радянських людей”. У принижених, знедолених людей створювалося враження, що їх уже не визнають за громадян СРСР, на Батьківщину не пустять і взагалі можуть зробити що завгодно. Їх інтенсивно використовували без будь-якої оплати, порядком мобілізації, але знову-таки на каторжних умовах і за мізерного харчування, в роботах по демонтажу й вивезенню з Німеччини обладнання і матеріалів, що відправлялись за репарацією до Радянського Союзу.

         І все ж рішення про повернення радянських громадян з Німеччини було прийнято урядом СРСР і нарешті вжито необхідних організаційних заходів. Керувати цим процесом мав спеціально створений апарат Уповноваженого Рад наркому СРСР у справах репатрійованих на чолі з генералом П. І. Голіковим (колишнім начальником головного розвідувального управління Генерального штабу Червоної армії). У своєму першому інтерв”ю, опублікованому в пресі, він заспокоїв колишніх "остарбайтерів” й обіцяв, що вони будуть прийняті в СРСР як сини Батьківщини. Про масштаби цієї роботи свідчить те, що тільки на території Німеччини роботою з репатріантами (так стали називати колишніх "східних робітників”) займалося понад 10 тисяч радянських військовослужбовців.
         Приймали та розподіляли репатрійованих у прикордонній зоні. На території України було створено шість збірно-переселенських пунктів (у Львові, Ковелі, Володимирі-Волинському, Раві-Руській, Самборі, Коломиї), а також 70 обласних приймально-розподільчих пунктів. 3 серпня по грудень 1945 року через них пройшли 1334 тисячі чоловік, з них 1129 тисяч цивільного населення. Усього ж з 1942 по 1950 рр. на Україну повернулося 1850 тисяч колишніх "остарбайтерів”. Десь 150 тисяч чоловіків та жінок з України, скориставшись можливістю, залишитися на Заході. За даними шести областей України – Житомирської, Кіровоградської, Кам”янець-Подільської, Львівської, Дрогобицької, Київської – не повернулися додому приблизно 30% вивезених у неволю. "Збірні пункти” дуже нагадували німецькі "робочі табори”, а часом були ще гірші. "Ти не уявляєш, - писала одна з репатрійованих своїй родичці, - скільки тут уже людей, а землянок не вистачає. Світла немає. По воду доводиться йти більше кілометра. Білизну попрати нема де, помитися ніде”. Інша пише: "Ми тут зовсім зголодніли. Сухого пайка, що його нам видають, вистачає на один раз. Готувати немає на чому, дров немає...”
         Гнітила недовіра влади. "Сидів за столом наш радянський офіцер і двадцять разів одне й те ж запитував: "Чи добровільно поїхала? Чи послав хто? На яке завдання?” – згадує О. М. Тарасенко.
         А ті, хто, попри всі перешкоди, ступив на рідну землю, мав привід не раз про це пошкодувати. Суворо зустріла Батьківщина своїх дітей, які постраждали від фашистських рабовласників.
         Колишні в”язні не мали права змінювати місце проживання, а також були зобов”язані один раз на два тижні реєструватися в органах влади. Земляки також по-різному зустрічали репатріантів. Довгий час сусідки позаочі їх називали "німецькими вівчарками” тощо, всіх образ не перелічити.
         Так і залишилася образа на довгі десятиріччя. Більшість до кінця своїх днів, залякані, боялись згадувати навіть близьким те, чого зазнали. Наче про злочин, якого не вчиняли.
Категорія: Виступи на педрадах,методобєднаннях,семінарах ,конференціях і т.д. | Додав: rahman_95
Переглядів: 555 | Завантажень: 120 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: